Українська народна казка

Iвасик-Телесик

Ілюстрації – Л.Гелембовська

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:

– Поїдь, діду, в ліс, вирубай мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати, от буде мені хоч забавка!

Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку.

Положила баба ту деревинку в колисочку – колише й пісню співає:

– Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику, – І з ніжками, і з ручками Буду тебе годувати!

Колихала-колихала, аж полягали вони увечері спати. Встають уранці – аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати!

Та й назвали того синка Телесиком.

Росте той синок та й росте, – і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.

От як підріс він, то й каже:

– Зробіть мені, тату, золотий човник і срібне веселечко: буду я рибку ловити та вас годувати!

От дід зробив золотий човник і срібне веселечко, спустили на річку – він і поїхав.

Їздить Телесик по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть – і знову поїде.

А мати йому їсти носить. Та й каже:

– Гляди ж, синку, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі.

От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:

– Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

Телесик почув:

– Ближче, ближче, човнику, до бережка, – це ж моя матінка снідати принесла!

Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.

А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом:

– Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

А він чує:

– То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!

Махнув весельцем – човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від берега геть.

От мати телесикова наварила йому обідати, понесла до берега та й кличе:

– Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

Він почув:

– Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.

Приплив до берега, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човника і поплив знову.

А змія приходить до берега та знову товстим голосом:

– Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

А він почув, що не материн голос, та й махнув весельцем.

– Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!

Човник і поплив далі.

Змія бачить, що нічого не вдіє, та й пішла до коваля.

Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тонесенький голосок, як у телесикової матері!

Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:

– Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

А він думав, що то мати:

– Ближче, ближче, човнику, до бережка, – то ж мені матінка їсти принесла!

Та й приплив до бережка.

А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.

Приносить до хати:

– Зміючко Оленко, відчини!

Оленка відчинила, змія увійшла в хату.

– Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.

Та й полетіла кликати гостей. От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже:

– Сідай, Телесику, на лопату!

А він каже:

– Коли ж не вмію, – як його сідати?

– Та вже сідай! – каже Оленка.

Він і поклав на лопату руку.

– Так? – каже.

– Та ні-бо: сідай зовсім!

Він поклав голову:

– Отак, може?

– Та ні-бо, ні! Сідай увесь!

– А як же? Хіба так? – та й попутав ногу.

– Та ні-бо, – каже Оленка.

– Ну так покажи ж, – каже Телесик, – бо я не знаю як.

Вона й почала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч і заслінкою піч затулив; а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить.

От змія прилітає з гостями.

– Зміючко Оленко, відчини.

Не чує

– Зміючко Оленко, відчини!

Не озивається.

– От вража Оленка – вже десь повіялась!

От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню, та й їдять, – думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили на двір та й качаються по траві:

– Покочуся, повалюся, телесикового м’ясця наївшись!

А Телесик із явора:

– Покотіться, поваліться, оленчиного м’ясця наївшись!

Вони слухають: «Де це?»

Та знову:

– Покочуся, повалюся, телесикового м’ясця наївшись!

А він знову:

– Покотіться, поваліться, оленчиного м’ясця наївшись!

Вони знову: «Що воно таке?» Давай шукати, давай дивитися та й угледіли Телесика на яворі.

Кинулись до явора та й почали його гризти.

Гризли-гризли, аж зуби поламали, – а не перегризуть.

Кинулись до коваля:

– Ковалю, ковалю! Скуй нам зуби, щоб того явора перегризти!

Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх просить:

– Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька – їсти й пити, Ще й хороше походити!

А гуси й кажуть:

– Нехай тебе середні візьмуть!

А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:

– Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька – їсти й пити, Ще й хороше походити!

Так і ці йому кажуть:

– Нехай тебе задні візьмуть!

А явір аж тріщить. Відпочинуть змії – та й знову гризуть, відпочинуть – та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх і просить:

– Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька – їсти й пити, Ще й хороше походити!

– Нехай тебе заднє візьме!

Та й полетіли.

Сидить сердешний Телесик, – от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти!

Коли це летить собі одним одне гусеня: відбилось – насилу летить. Телесик до нього:

– Гуся, гуся, гусенятко! Візьміть мене на крилятко Та понесіть до батенька, А в батенька – їсти й пити, Ще й хороше походити!

От воно:

– Сідай! – каже та й ухопило його на крила. Та втомилось, сердешне, так низенько несе.

А змія за ним – чи не вхопить його – женеться. Та таки не наздогнала.

От гусеня принесло та й посадовило Телесикана причілку знадвору, а само ходить, пасеться.

Сидить Телесик на причілку та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, виймає з печі й каже:

– Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!

А Телесик знадвору:

– А мені?

То це вона знову виймає пиріжки та й каже:

– Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

 А Телесик знову:

– А мені? Вони й почули.

– Що це? Чи ти чуєш, діду, наче щось гукає?

– Та то, – каже дід, – мабуть, так учувається.

То знову баба:

– Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

– А мені? – з причілка каже Телесик.

– От же таки озивається! – говорить баба та зирк у вікно – аж на причілку Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді!

А гусятко ходить по двору, мати й побачила:

– Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу. А Телесик каже:

– Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.

От вони нагодували його, і напоїли, і під крильця насипали пшона.

Так воно й полетіло.

От вам казочка, а мені – бубликів в’язочка.

 

Брати Грімм

Пані Метелиця

Переклад українською – Валерія Воробйова

Ілюстрації – Ілюстрації Е.Булатов та О.Васильєв

Жила колись удова, і була в неї дочка, а ще й падчерка. Пасербиця старанна, вродлива, а дочка і на обличчя негарна, і страх яка ледаща. Дочку свою вдова дуже любила і все їй пробачала, а пасербицю змушувала багато працювати і годувала дуже погано.

Щоранку мала падчерка сідати біля колодязя і прясти пряжу. І стільки їй треба було напрясти, що часто навіть кров виступала у неї на пальцях.

Якось вона сиділа так, пряла і забруднила кров’ю веретено. Дівчина нахилилася до колодязя, щоб обмити веретено, а воно раптом вислизнуло у неї з рук і впало у колодязь.

Заплакала падчерка і побігла додому до мачухи розказати про свою біду.

– Ти його впустила, ти його і діставай, – сказала мачуха сердито. – Та дивись, без веретена не повертайся.

Пішла дівчина до колодязя та з горя взяла і кинулася у воду. Кинулася у воду і відразу знепритомніла.

А коли отямилася, побачила вона, що лежить на зеленій галявині, з неба сонце світить, а на галявині квіти ростуть.

Пішла дівчина по галявині, дивиться: стоїть піч, а в печі хліби печуться. Хліби крикнули їй:

– Ах, виймай нас, дівчино, з печі скоріше! Ах, виймай скоріше! Ми вже спеклися! А не то ми скоро зовсім згоримо!

Взяла дівчина лопату і вийняла хліби з печі. Потім вона пішла далі та прийшла до яблуні. А на яблуні було багато стиглих яблук. Яблуня крикнула їй:

– Ах, потруси мене, дівчино, потруси! Яблука давно вже достигли!

Стала дівчина трусити дерево. Яблука дощем на землю посипалися. І аж доти трусила вона яблуню, поки не залишилося на ній жодного яблука.

Склала дівчина яблука у купу і пішла далі. І от нарешті прийшла вона до хатинки. З вікна хати визирнула старенька пані. З рота у неї стирчали величезні білі зуби. Побачила дівчина стареньку, злякалася і хотіла втекти, але та гукнула їй:

– Чого ти злякалася, любо? Залишайся-но краще в мене. Будеш добре працювати, добре й тобі буде. Ти мені тільки ліжко застілай гарненько та перину і подушки збивай посильніше, щоб пір’я на всі боки летіло. Коли з моєї перини пір’я летить, на землі сніг іде. Знаєш, хто я? Я – сама пані Метелиця.

– Що ж, – сказала дівчина, – я згодна піти до вас на службу.

От і стала вона працювати у старої пані. Дівчина вона була лагідна, працьовита і робила все, що їй наказувала стара.

Перину і подушки вона так сильно збивала, що пір’я, наче пластівці снігу, летіло на всі боки.

Добре жилося дівчині у пані Метелиці. Ніколи та її не сварила, а годувала завжди ситно і смачно.

І все ж таки скоро дівчина засумувала. Спочатку вона й сама зрозуміти не могла, чому сумує, – адже їй тут у тисячу разів краще ніж удома живеться, а потім зрозуміла, що сумує вона саме за рідною домівкою. І хоч як там було погано, а все ж таки вона дуже до неї звикла.

От раз і каже дівчина Пані Метелиці:

– Я дуже сумую за домівкою. Хоч мені у вас добре, а все-таки не можу я тут більше залишатися. Мені дуже хочеться побачити рідних.

Вислухала її Метелиця і каже:

– Мені подобається, що ти своїх рідних не забуваєш. Ти добре у мене попрацювала. За це я тобі сама покажу дорогу додому.

Взяла вона дівчину за руку і привела до великих воріт. Ворота відчинилися, і коли дівчина проходила під ними, посипалося на неї зверху золото. Так і вийшла вона з воріт, уся золотом обсипана.

– Це тобі у нагороду за твоє старання, – сказала Метелиця і дала їй веретено, те саме, яке в колодязь впало.

Потім ворота закрилися, і дівчина знову опинилася вгорі, на землі. Незабаром прийшла вона до мачухиного будинку. Увійшла вона до хати, а півник, що сидів на криниці, у цей час заспівав:

– Ку-ку-рі-ку, дівчина йде! Багато золота в хату несе!

Побачили мачуха із донькою, що принесла падчерка з собою багато золота, і зустріли її лагідно. Навіть лаяти не стали за довгу відсутність.

Розповіла їм дівчина про все, що з нею сталося, і захотілося мачусі, щоб її дочка теж стала багатою, щоб вона теж багато золота до хати принесла.

Посадила вона свою дочку прясти біля колодязя. Сіла лінива дочка біля колодязя, але прясти не стала. Тільки роздряпала собі палець терням до крові, вимазала веретено кров’ю, кинула його в колодязь та сама за ним у воду стрибнула.

І от вона опинилася на тій самій зеленій галявині, де росли гарні квіти. Пішла вона по стежці і скоро прийшла до печі, де пеклися хліби.

– Ах, – крикнули їй хліби, – витягай нас із печі! Виймай скоріше! Ми спеклися вже! Ми скоро згоримо!

– Ще чого! – відповіла ледарка. – Стану я через вас бруднитися, – і пішла далі.

Потім прийшла вона до яблуні, яблуня крикнула їй:

– Ах, потруси мене, дівчино, потруси мене! Яблука вже давно достигли!

– Ще чого! – відповідала вона, – Ще як почну тебе трусити, а мені якесь яблуко на голову впаде та гулю наб’є!

Нарешті підійшла ледарка до будинку пані Метелиці. Вона зовсім не злякалася Метелиці. Адже сестра розповіла їй про великі зуби старої і про те, що вона зовсім не страшна.

Найнялася ледарка до Метелиці працювати.

Перший день вона ще якось намагалася побороти свою лінь, слухалася стареньку, збивала їй перину і подушки так, що аж пір’я летіло на всі боки.

А на другий і на третій день почала долати її лінь. Вранці знехотя вона піднімалася з ліжка, постіль своєї господині стелила погано, а перину і подушки зовсім перестала збивати.

Набридло Метелиці тримати таку служницю, от вона і каже їй:

– Вертайся-но ти до себе додому!

Тут ледарка зраділа.

“Ну, – думає, – зараз на мене золото посиплеться”.

Підвела її пані Метелиця до великих воріт. Відчинилися ворота. Але коли виходила з них ледарка, не золото на неї посипалося, а перекинувся казан зі смолою.

– Ось тобі нагорода за твою роботу, – сказала пані Метелиця і зачинила ворота.

Прийшла ледарка додому, а півник, що сидів на криниці, побачив її і закричав:

– Сміятимуться люди на селі: Прийшла додому дівчина в смолі!

І так ця смола до неї міцно пристала, що залишилася у неї на шкірі на все життя.

ілюстратор: Булатов Е. та Васильєв О.

С.Міхалков

За англійською казкою

Троє поросят

Переклад українською – Н.Забіла

Ілюстрації – К.Ротов

Були собі на світі троє поросят. Троє братів. Всі однакові на зріст, кругленькі, рожеві, з однаковими веселими хвостиками.

Навіть імення в них були схожі. Звали поросят: Ніф-Ніф, Нуф-Нуф і Наф-Наф.

Все літо вони перекидалися в зеленій траві, грілися на сонечку, ніжилися в калюжах.

Та ось надійшла осінь.

Сонце вже не так добре припікало, сиві хмари тягли над пожовклим лісом.

– Пора нам подумати про зиму, – сказав якось Наф-Наф своїм братам, прокинувшись рано-вранці. – Я вже тремчу від холоду. Ми можемо застудитись. Треба нам збудувати будинок і зимувати разом під одним теплим дахом.

Але його братам не хотілося братись за роботу. Куди приємніше останніми літніми днями гуляти й стрибати по лузі, аніж рити землю і тягати каміння.

– Встигнемо! До зими ще далеко. Ми ще погуляємо, – сказав Ніф-Ніф і перекинувся через голову.

– Коли треба буде, я сам собі збудую дім, – сказав Нуф-Нуф і ліг у калюжу.

– І я так само, – додав Ніф-Ніф.

– Ну, як собі хочете. Тоді я сам один будуватиму собі дім, – сказав Наф-Наф. – На вас не чекатиму.

З кожним днем все холоднішало і холоднішало. Але Ніф-Ніф та Нуф-Нуф не поспішали. Вони й думати не хотіли про роботу. Вони байдикували з ранку до вечора. Тільки те й робили, що гралися у свої поросячі ігри, стрибали й перекидалися.

– Сьогодні ми ще погуляємо, – казали вони, – а завтра зранку візьмемось до діла.

Але й наступного дня вони казали те ж саме.

І тільки тоді, коли велика калюжа край дороги стала щоранку вкриватися тоненькою корочкою льоду, ліниві брати сгодилися нарешті працювати.

Ніф-Ніф зметикував, що найшвидше і найпростіше збудувати будинок з соломи. Ні з ким не порадившись, він так і зробив. Вже до вечора його хатка була готова.

Ніф-Ніф поклав на стріху останню соломину і, дуже задоволений своєю хаткою, весело заспівав:

Хоч півсвіту обійти. Обійти, обійти, Кращу хатку не знайти, Не знайти, не знайти!

Наспівуючи цю пісеньку, він пішов до Нуф-Нуфа.

Нуф-Нуф неподалік теж будував собі хатку.

Він намагався якнайшвидше покінчити з цією нудною й нецікавою справою. Спочатку, так само як і брат, він хотів збудувати собі хатку з соломи. Але потім вирішив, що в такій хаті взимку буде дуже холодно. Хата буде міцніша й тепліша, якщо її збудувати з гілок і тонких лозинок.

Так він і зробив.

Він забив у землю кілки, заплів їх лозинами, на покрівлю навалив сухого листя, і до вечора будинок був готовий.

Нуф-Нуф з гордістю обійшов його кілька разів навколо і заспівав:

А у мене гарний дім, Добрий дім, теплий дім! Не злякають дощ і грім, Дош, і грім, дощ і грім!

Не встиг він закінчити пісеньку, як з-за кущів вибіг Ніф-Ніф.

– Ну, ось і твій будинок готовий! – сказав Ніф-Ніф братові. –Я ж казав, що ми й самі впораємось із цим ділом! Тепер ми вільні і можемо робити все, що нам схочеться!

– Ходімо до Наф-Нафа і подивимось, який він собі побудував будиночок! – сказав Нуф-Нуф. – Щось давно ми його не бачили!

– Ходімо, – згодився Ніф-Ніф.

І обидва брати, дуже задоволені тим, що їм вже не треба ні про що турбуватись, зникли за кущами.

Наф-Наф ось уже кілька днів займався будівництвом. Він натягав каміння, намісив глини і тепер, не поспішаючи, будував собі надійний, міцний будинок, де можна було б сховатись од вітру, дощу й морозу.

Він зробив у будинку важкі дубові двері з засувом, щоб вовк із сусіднього лісу не міг до нього залізти. Ніф-Ніф і Нуф-Нуф застали брата за роботою.

– Що ти будуєш? – в один голос вигукнули здивовані Ніф-Ніф та Нуф-Нуф. – Що це, будинок для поросяти чи фортеця?!

– Будинок для поросяти повинен бути фортецею! – спокійно відповів Наф-Наф, не кидаючи роботи.

– Чи не збираєшся ти з кимось воювати? – весело хрокнув Ніф-Ніф і підморгнув Нуф-Нуфові.

І обидва брати так розвеселилися, що їх верещання та хрокання розляглися на весь лужок.

А Наф-Наф, незважаючи ні на що, і далі мурував собі стіну свого будинку, мугикаючи під ніс пісеньку:

Я, звичайно, не дурний, Не дурний, не дурний! Дім будую кам’яний, Кам’яний, кам’яний!Тут мене страшний хижак, Злий хижак, злий хижак Не дістане вже ніяк, Аж ніяк, аж ніяк!

– Про якого це він хижака? – спитав Ніф-Ніф у Нуф-Нуфа.

– Це я про вовка! – відповів Наф-Наф і поклав ще один камінь.

– Бач, як він боїться вовка! – сказав Ніф-Ніф.

– Він боїться, що його з’їдять! – додав Нуф-Нуф. І брати ще дужче розвеселились.

– Які тут можуть бути вовки? – сказав Ніф-Ніф.

– Ніяких вовків нема! Він просто боягуз! – додав Нуф-Нуф.

І обидва почали пританцьовувати і співати:

Не страшний нам сірий вовк, Сірий вовк, сірий вовк! Де він ходить, дурень вовк, Сивий вовк, хижий вовк?

Вони хотіли подражнити Наф-Нафа, але той навіть не оглянувся.

– Ходім, Нуф-Нуфе, – сказав тоді Ніф-Ніф. – Нам тут нема чого робити!

І два хоробрі братики пішли гуляти. Дорогою вони співали й танцювали, а коли ввійшли у ліс, то так розшумілися, що розбудили вовка, який спав під сосною.

– Що за шум? – незадоволено пробуркотів злий і голодний вовк і поскакав до того місця, звідки лунали вереск і хрокання двох маленьких дурних поросяток.

– Ну, які тут можуть бути вовки! – казав у цей час Ніф-Ніф, який вовків бачив тільки на малюнках.

– Ось ми як схопимо його за ніс, то знатиме! – додав Нуф-Нуф, який теж ніколи не бачив живого вовка.

– Повалимо, та ще й зв’яжемо, та ще й ногою отак, отак! – розхвастався Ніф-Ніф і показав, як вони розправлятимуться з вовком.

І брати знову розвеселилися і заспівали:

Не страшний нам сірий вовк, Сірий вовк, сірий вовк! Де він ходить, дурень вовк, Сивий вовк, хижий вовк?

І раптом вони побачили справжнього живого вовка! Він стояв за великим деревом, і в нього був такий страшний вигляд, такі злі очі і така зубата паща, що в Ніф-Ніфа і Нуф-Нуфа по спинках перебіг дрож і тонкі хвостики дрібно-дрібно затремтіли. Бідні поросятка не могли навіть поворухнутися від жаху.

Вовк приготувався до стрибка, клацнув зубами, моргнув правим оком, але поросята раптом схаменулись і зі страшним вереском кинулися навтіки.

Ніколи ще їм не доводилось так швидко бігати!

Здіймаючи хмари куряви, вони бігли кожен до свого будинку, аж п’яти мигтіли!

Ніф-Ніф перший добіг до своєї солом’яної хатки і ледве встиг хряснути дверима перед самим носом вовка.

– Зараз же відімкни двері! – прогарчав вовк. – А то я їх виламаю!

– Ні! – хрокнув Ніф-Ніф. – Я не відімкну!

За дверима чути було дихання страшного звіра.

– Зараз же відімкни двері! – прогарчав знову вовк. – А то я так дмухну, що весь твій дім розлетиться!

Але Ніф-Ніф від страху нічого вже не міг відповісти. Тоді вовк почав дмухати: «Х-х-х-у-у-у!»

Зі стріхи хатки злітали соломинки, стіни її тряслися.

Вовк ще раз набрав повні груди повітря і дмухнув удруге: «Х-х-х-у-у-у!»

Коли вовк дмухнув утретє, хатка розлетілася на всі боки, начебто на неї налетів ураган.

Вовк клацнув зубами перед самим п’ятачком маленького поросяти. Але Ніф-Ніф спритно вислизнув і кинувся тікати. За хвилину він був уже біля дверей Нуф-Нуфа.

Ледве встигли брати замкнутися, як почули голос вовка:

– Ну, тепер я з’їм вас обох!

Ніф-Ніф та Нуф-Нуф злякано глянули один на одного.

Але вовк дуже стомився, і тому він вирішив схитрувати.

– Я передумав! – сказав він так голосно, щоб його почули в хатці. – Я не їстиму цих худорлявих поросят. Я краще піду додому!

– Ти чув? – спитав Ніф-Ніф брата. – Він сказав, що не їстиме нас! Ми худорляві!

– Це дуже добре! – сказав Нуф-Нуф і одразу перестав тремтіти.

Братам стало весело, і вони заспівали, наче нічого й не було:

Не страшний нам сірий вовк, Сірий вовк, сірий вовк! Де він ходить, дурень вовк, Сивий вовк, хижий вовк?

А вовк і не думав нікуди йти. Він просто відійшов убік і причаївся. Йому було дуже смішно. Він ледве стримував себе, щоб не зареготати. Як хитро він обдурив двох дурних маленьких поросяток!

Коли поросята зовсім заспокоїлись, вовк узяв овечу шкуру і обережно підкрався до хатки. Біля дверей він накрився шкурою і тихо постукав.

Ніф-Ніф та Нуф-Нуф дуже злякалися, коли почули стукіт.

– Хто там? – спитали вони, і в них знову затрусилися хвостики.

– Це я-я-я, бідна маленька овечка! – тонким, чужим голосом пропищав вовк. – Пустіть мене переночувати, я відбилася від отари і дуже стомилася!

– Пустити? – спитав брата добрий Ніф-Ніф.

– Овечку можна пустити! – погодився Нуф-Нуф. – Овечка не вовк!

Але коли поросятка відчинили двері, вони побачили не овечку, а все того ж зубатого вовка. Брати захлопнули двері та щосили налягли на них, щоб страшний звір не зміг до них вдертися.

Вовк дуже розсердився, йому не пощастило обдурити поросят! Він скинув з себе овечу шкуру і загарчав:

– Ну, заждіть же! Від цього дому зараз нічого не залишиться!

І він почав дмухати. Дім трохи покосився. Вовк дмухнув удруге, потім утретє, потім учетверте.

З даху злітало листя, стіни дрижали, але дім все ж такі ще стояв.

І тільки коли вовк дмухнув п’ятий раз, дім захитався і розвалився. Самі тільки двері ще деякий час стояли посеред руїн.

Охоплені жахом, поросята кинулись тікати. Від страху їм відбирало ноги, кожна щетинка тремтіла, носи пересохли. Брати бігли до будинку Наф-Нафа.

Вовк наздоганяв їх величезними стрибками. Одного разу він мало не схопив Ніф-Ніфа за задню ніжку, але той вчасно відсмикнув її і припустив чимдуж.

Вовк теж наддав ходи. Він був певний, що цього разу поросята від нього не втечуть.

Але йому знову не пощастило. Поросята швидко промчались повз велику яблуню, навіть не зачепивши її. А вовк не встиг звернути і налетів на яблуню, яка обсипала його яблуками. Одне тверде яблуко вдарило його межи очі. Велика ґуля вискочила у вовка на лобі.

А Ніф-Ніф та Нуф-Нуф ледь живі підбігли тим часом до будинку Наф-Нафа.

Брат швидко впустив їх у дім. Бідні поросята були такі налякані, що нічого не могли вимовити. Вони мовчки кинулись під ліжко і там причаїлися.

Наф-Наф одразу здогадався, що за ними гнався вовк. Але йому не було чого боятися в його кам’яному будинку. Він хутко зачинив двері на засув, сам сів на дзиґлик і голосно заспівав:

Тут мене страшний хижак, Злий хижак, злий хижак Не дістане аж ніяк, Аж ніяк, аж ніяк!

Але тут постукали в двері.

– Хто стукає? – спокійним голосом спитав Наф-Наф.

– Відчиняй без балачок! – почувся грубий голос вовка.

– Ще чого! І не подумаю! – твердим голосом відповів Наф-Наф.

– Он як?! Ну, бережіться ж! Тепер я з’їм усіх трьох!

– Ану, спробуй! – відповів з-за дверей Наф-Наф, навіть не підвівшись із свого дзиґлика. Він знав, що йому і братам нема чого боятися у міцному кам’яному будинку.

Тоді вовк втягнув у себе якнайбільше повітря і дмухнув щосили!

Та скільки б він не дмухав, навіть найменшенький камінець не зрушив з місця.

Вовк аж посинів від натуги.

Будинок стояв, як фортеця. Тоді вовк почав трясти двері. Але двері теж не піддавалися.

Вовк почав од злості шкрябати пазурами стіни будинку і гризти каміння, що з нього вони були складені. Але він тільки поламав собі кігті і попсував зуби. Голодному і злому вовкові нічого не лишалося, як забиратися геть.

Але тут він підвів голову і раптом помітив великий, широкий димар на даху.

– Ага! Ось через цей димар я й проберусь у будинок! – зрадів вовк.

Він обережно зліз на дах і прислухався. В домі було тихо.

«Я все ж таки поласую сьогодні свіжою поросятинкою!» – подумав вовк і, облизнувшись, поліз у димар.

Але тільки він почав спускатися по димарю, поросята почули шурхіт. А коли на кришку казана стала сипатись сажа, розумний Наф-Наф одразу здогадався, в чім справа.

Він швидко кинувся до казана, в якому на вогні кипіла вода, і зірвав з нього кришку.

– Ласкаво просимо! – сказав Наф-Наф і підморгнув своїм братам.

Ніф-Ніф та Нуф-Нуф вже зовсім заспокоїлись і, щасливо усміхаючись, дивилися на свого розумного і хороброго брата.

Поросятам не довелося довго чекати. Чорний, як сажотрус, вовк бебехнувся просто в окріп.

Ніколи ще йому не було так боляче!

З диким ревом ошпарений вовк вилетів у димар назад на дах, скотився по ньому на землю, перекинувся через голову аж чотири рази, проїхався на своєму хвості мимо замкнутих дверей і кинувся в ліс.

А три брати, три маленьких поросятка, дивилися йому услід і раділи, що вони так вдало провчили злого розбійника.

А потім вони заспівали свою веселу пісеньку:

Хоч півсвіту обійти, Обійти, обійти, Кращий домик не знайти, Не знайти, не знайти!В цьому домі злий хижак, Злий хижак, злий хижак Не дістане нас ніяк. Аж ніяк, аж ніяк!Лютий вовк у ліс утік, В ліс утік, в ліс утік І не вернеться повік, Вже повік, вже повік!

З того часу брати стали жити разом, під одним дахом. От і все, що ми знаємо про трьох маленьких поросят – Ніф-Ніфа, Нуф-Нуфа та Наф-Нафа.

Автор: Міхалков С.; ілюстратор: Ротов К.

На нашому сайті Ви маєте можливість записати Вашу дитину на пробне заняття зі швидкочитання в нашій школі.